Прийомна сім'я Рижкова

     Їхнє знайомство  ніколи не перетвориться  на маленький епізод із життя: воно стало початком його нового відліку. Причому, щонайменше для чотирьох людей - самої 5-річної Оденки і, звісно ж, для її прийомної сім'ї: мами Віти Василівни, брата Руслана, сестри Пелагеї. У перший день жінка прийшла відвідати дівчинку у лікарні. Все, що про Оленку було відомо, їй розповіли  (дівчинка якраз потрапила до притулку) і це були стандартні дані не тільки про вік, стать, неблагополучну сім'ю, а й, на жаль, про хворобу. Тож тим іще несподіванішим стало їхнє знайомство. Це було так, наче перед тим, як відчинити двері до темної кімнати, ти налаштувався бути сміливим і мужнім, а ледве переступив поріг, як у очі засміялись сонячні зайчики. Їх у червні і справді в палаті, де лежала Оленка, не бракувало. От тільки жодному серед них не вдавалось її перевершити.

     У неї ДЦП. Але, дякувати Богу, в не дуже тяжкій формі. Доля зглянулась і залишила тим, хто дитину любитиме, можливість багато що виправити. Не пощастило Оленці саме з такими людьми. Її  мати потрапила у тенета найстрашнішої залежності і за дурманом доньки уже не бачила, її домом було помешкання без електрики і опалення.. А вона така радісна! Ніби сама - і за світло, і за тепло. Віта Василівна і по нині продовжує і дивуватися, і захоплюватись.

Прийомна сім'я  Бережна

     Професійне життя Людмили Миколаївни - це бухгалтерія. Точність, сухість і абсолютність цифр. Певно, звідси походить і те що мене спантеличує: вона говорить так, ніби виконує реченнями математичні дії - ні міліметра у жоден бік, на меті лише розв’язок. Та ж стриманість і у розповіді про те, як вирішила стати прийомною мамою. Це були не емоції, наполягає жінка. Так що жодних сентиментів про нерозтрачену материнську любов! Для Людмили Миколаївни такий вчинок був дуже виваженим. Це відповідь, якої вона дійшла на одвічні християнські питання як людина віруюча.

     Почала розпитувати, цікавитись, адже для мене досить важливим   був матеріальний бік. Чоловіка у мене немає, одна дитина Тож я добре розуміла, що самого бажання взяти прийомну дитину замало, адже без грошей я не зможу якісно виконати перед  нею виконувати свій обов'язок. Мені розповіли,  що на таких діток  держава виплачує  кошти, що зараз існує навіть така спеціальна програма завдяки якій взяти в сім'ю і забезпечити сироту стало набагато легше. І мені це зігріло душу: я подумала, що якщо й держава допомагає, то чого ж мені боятися?

Прийомна сім’я Жолоб

     Вони довго сподівалися. Бо ж хіба то сім'я, як немає дітей? Проте, склалося так, що виростили, випестили до восьмирічного віку тільки саме очікування. Що було робити з ним далі? Кісок не заплетеш, солодощами не побалуєш, та й з хати не виженеш, не чуже ж! Сидить за столом між Лідією Михайлівною та Сергієм Михайловичем і тільки і знає, мовчить. Множить довкола сум. Отак, нарешті, чолом з жінкою і наважились: не вдається з долею домовитись добром - нічого не залишається, як обдурити її. Але не хитрощами, навпаки, найвідвертішим кроком назустріч дитині, яка залишилася сиротою. Вони вирушили в путь — збирати необхідні для оформлення опікунства документи, а шестирічна Віка вирушила і собі - у кабінет до директорки інтернату Проте насправді саме це і були два початки, дві вихідні точки їхньої однієї дороги. І вони на ній, звісно ж, не розминулись

Дитячий будинок сімейного типу Матвієць.  

     У звичайній родині не буває так, щоб спочатку у подружжя з'являлися молодші діти, а потім - старші, не трапляється, зазвичай, і таке диво, щоб батьки двом дітлахам  давали одне й те ж ім'я. Але у дитячому будинку сімейного типу такі життєві казуси не бентежать нікого. Господиня тут — мама-вихователька дитячо-будинку сімейного типу. Звати її — Оксана Василівна.

     - Ми давно знали, що дитину можна усиновити, - говорить жінка, - але, скажу відверто, як і більшості українських сімей, нам таке благородство не по кишені. Напевно, одну дитину якось б ще і можна було б взяти, але не більше. Так що зараз усе це стало легше і ми наважились навіть на дитячий будинок сімейного типу.

     Зараз здається, що колишнє життя тривало десь на  іншій планеті, там, де почуття завжди поступаються логіці там, де і їм, як мільйонам, і мільйонам подружжів, вистачало однієї, власної дитини. Коли вони приїхали в сиротинець, до них вивели двійко хлопчиків. А від цього першого знайомства завжди залежить багато: дорослим і дітям треба знайти спільну мову, якщо не вдасться — сенсу створювати сім'ю немає. Важкою була та зустріч. Персонал закладу своєї думки про те, що діти безнадійні, не приховував. Швидше, навіть нав'язував. Продемонструвати їхню розумову відсталість не скупилися: хлопчакам дали іграшку на логічне мислення, але, де там квадратики, де - трикутнички, скільки їх і якого вони кольору, не розібрався навіть старший Вадимко. А взяти у сім'ю хотілося, звісно ж, дітей, яким можна допомогти. Це справді логічно. Але, як було скористатися тим принципом на практиці? Як можна було залишити у біді, та, власне, забракувати крихітних зляканих хлопчиків, які так міцно трималися один за одного, наче йшли проти сильного вітру? Час збігав і підганяв з рішенням. Наступний жест потенційних прийомних батьків говорив сам за себе. Вони поспішили втішити-пригостити дітей цукерками: привезли ж на гостинці. А потім зовсім несподівано для самих себе запропонували Вадимкові: полічи! „ Один, два, три, чотири..." — ці цифри-слова до десяти лунали в кімнаті, як несподіване скасування вироку. За мить хлопчик розділив цукерки на рівні купки і, ні у кого нічого не запитуючи, одну  з них підсунув до молодшого братика... Хлопчики стали двома першими дітьми у будинку сімейного типу Михайла Володимировича та Оксани Василівни.

Дитячий будинок сімейного типу Дзежиц

     На відстані лічених кілометрів від Полтави, за шляхами, полями і лісом стоїть та родинна фортеця, яку тримають у першу чергу не стіни, а душевна щедрість господарів. Цей дім, де навіть перекотиполе змогло б пустити коріння і перетворитися на винятково домашню рослину. Але справді усе іще зворушливіше, бо подібне відбувається там з людьми. Геннадій Францевич та Алла Анатоліївна зважились на вчинок, на виклик і тепер вони - батьки-вихователі дитячого будинку сімейного типу.

     - Наші власні діти уже дорослі. Старший син живе далеко. І хочеш-нехочеш, а все частіше доводилося замислюватися, що невдовзі ось поїде від нас навчатися, здобувати, якусь професію, і донька. Я так гостро, ну, майже до болю відчула, що наш вели­кий будинок перетворюється на пустку. Повертаєшся ввечері з роботи, а тебе ніхто не чекає.  Отож разом із чоловіком ми вирішили звернутися до центру соціальних служ­б для сім’ї, дітей та молоді. Ми були налаштовані тільки на усиновлення і тільки однієї дитини. Але згодом, коли у центрі з нами познайо­мились ближче, запропонували створити дитячий будинок сі­мейного типу. Зізнаюсь, відразу ми були навіть приголомшені. Наважились же на одного, а тут п'ятеро! Та й нам же постійно нагадували, що це ж не діти мільйонерів, які випадково потра­пили у аварію, це безпритульні, це діти алкоголіків, наркоманів. Тож відразу ми на таку пропозицію не відповіли нічого. Пішли додому і увесь вечір, всю ніч шукали ту відповідь. Так, вона ви­явилась ствердною.

Прийомна сім’я Корсакова

     Спочатку розмови про те, щоб взяти хлопчика з дитячого будинку, з'являлися у родині лише вряди-годи. Залітали на гостини, доки, нарешті, й оселили­ся, говорить Марина Дмитрівна. Хоча й надалі думку ще довго виношували — як дитину. Поговорили ми вдома всі разом, та й вирішили, що не вис­тачає нам чоловіка. А де ж його взяти — хорошого і надійного? Можна й самим виховати. Ну, це, звісно, більше жарт, - зітхає жінка, - найперше, що ми хотіли - допомогти якійсь покинутій дитині. Спочатку я сумнівалася, що усе це здійсниться, думала, якщо у мене немає чоловіка (а я давненько уже розлучена), то мені не дозволять претендувати на створення прийомної сім'ї. Проте у центрі соціальних служб для сім'ї, дітей та молоді й мої сумніви швидко розвіяли. Десь із півроку я займалася всіма необхідними документами. І, до речі розумію, що так воно і повинно бути, адже треба перевіри­ти родину перед тим, як довірити їй дитину. Я закінчила також спеціальні курси для прийомних батьків. І вже аж після них, мі­сяця через півтора, мені запропонували познайомитися з дітка­ми, яких можна брати в сім'ю. Це було у Кременчуці. Пам'ятаю, дуже радили мені дівчаток, - Марина Дмитрівна гладить Сашка по голівці. — А я кажу ж, що донька у мене вже є, хочу сина. І тоді завідувачка того закладу сказала, що є у них хлопчик, та ще й на мене схожий, і звати його Сашко. Привели. Я як глянула - кнопочка маніпусінька. Це зараз він підріс, а тоді у чотири роки видавався не старшим за дворічного. Він відразу почав називати мене мамою. А я якось навіть ніяковіла, - згадує жінка. — Не мама ж я йому. Це Сашку ще у си­ротинці сказали, що по нього прийшла мама - і все. Але я, звісно, не проти. Звикла і тепер інакше уже і не уявляю.

Наша сім'я: чоловік -Володимир, дружина - Світлана, два сини -Андрій, Артем і лапочка донечка - Танюша. Дякуємо всім, хто молився, молиться і молитиметься за нашу сім'ю.

Хочемо поділитися з Вами особливими благословенням, яке ми пережили цього літа. Багато хто з наших друзів молився про можливість для нашої сім'ї узяти на виховання з дитячого будинку – дівчинку. Здавалося б, добра справа, не повинно бути жодних перешкод, та не так сталось, як гадалось.