Дитячий будинок сімейного типу Дзежиц

     На відстані лічених кілометрів від Полтави, за шляхами, полями і лісом стоїть та родинна фортеця, яку тримають у першу чергу не стіни, а душевна щедрість господарів. Цей дім, де навіть перекотиполе змогло б пустити коріння і перетворитися на винятково домашню рослину. Але справді усе іще зворушливіше, бо подібне відбувається там з людьми. Геннадій Францевич та Алла Анатоліївна зважились на вчинок, на виклик і тепер вони - батьки-вихователі дитячого будинку сімейного типу.

     - Наші власні діти уже дорослі. Старший син живе далеко. І хочеш-нехочеш, а все частіше доводилося замислюватися, що невдовзі ось поїде від нас навчатися, здобувати, якусь професію, і донька. Я так гостро, ну, майже до болю відчула, що наш вели­кий будинок перетворюється на пустку. Повертаєшся ввечері з роботи, а тебе ніхто не чекає.  Отож разом із чоловіком ми вирішили звернутися до центру соціальних служ­б для сім’ї, дітей та молоді. Ми були налаштовані тільки на усиновлення і тільки однієї дитини. Але згодом, коли у центрі з нами познайо­мились ближче, запропонували створити дитячий будинок сі­мейного типу. Зізнаюсь, відразу ми були навіть приголомшені. Наважились же на одного, а тут п'ятеро! Та й нам же постійно нагадували, що це ж не діти мільйонерів, які випадково потра­пили у аварію, це безпритульні, це діти алкоголіків, наркоманів. Тож відразу ми на таку пропозицію не відповіли нічого. Пішли додому і увесь вечір, всю ніч шукали ту відповідь. Так, вона ви­явилась ствердною.

     Тож ранок, коли думку почали втілювати у справу, не забарився. Оформлення документів, медична комісія, письмова згода власних дітей - на все це потрібний був час! Найбільше хвилювався, коли розпочалися психологічні тренінги. Іноді було настільки складно, що навіть чекали, що їм відмовлять. Але, нарешті, настав і день, коли вже треба було їхати по дітей. 

     Першими поріг будинку, який треба було рятувати від самотності, переступили  разом  Ігорьок із Дашєю. Із двома першими дітками у родині звиклися швидко. Але ж у будинку сімейного типу повинно бути, щонайменше, п'ятеро.  Мріяли про маленьких. Але де там! Геннадій Францевич і досі не може не журитися, пригадуючи всі відмови.

     - Скільки ми закладів об'їздили: і інтернати, і дитячі будинки . У деяких нас просто відразу ж просили за двері. Звісно ж, бояться, що ж воно буде, коли усіх дітей розберуть в сім'ї, кому тоді потрібні будуть директори та й інший персонал?

     Тож одного разу замість малюків до будинку, що живе за а сосновим лісом, господарі привезли уже підлітків - Руслана і Женю. Хлопці потратили до притулку, бо їхніх батьків позбавили відповідних прав і їм уже оформлювали документи до інтернату. Допомогла директор притулку, саме та, яка раніше врятувала від такої долі і Дашу. Хлопці ж в свою чергу пообіцяли, що сім'я справді потрібна. Згодом же у будинку з'явилася Наташа.

     Протягом  5-ти років Наташа 7 разів побувала в Італії. Але у родину її так і не взяли. Тож, можливо, саме цей досвід змусив одинадцятирічну дівчинку, проявити ініціативу. А чи щирими були у своєму бажанні хлопці, і сьогодні зрозуміти складно. Це якраз та ситуація, коли подружжю довелось визнати, що психоло­ги які настійно радили не поспішати з розширенням сім'ї, мали рацію. Не до всього і Геннадій Францевич, і Алла Анатоліївна ще були готові. Нелегко і самим їм було зрозуміти 15-тилітнього парубка треба пояснювати елементарні правила гігієни, як ними  користуватися, що таке постільна білизна і чому її треба міняти, навіщо треба купатися? А ще важче, що у реакції підлітка на таку науку — не що інше, як спротив: я ж, мовляв, раніше без цього обходився, то й надалі якось проживу.

     Із хлопцями проблеми ще й через те, що періодично на го­ризонті вимальовуються їхні рідні батьки - нетверезі. І як наслі­док у дитини невдовзі зрив - той стан, який, наприклад, у Руслана був від самого початку: я нічого не хочу, мені нічого не треба, бо в мене, власне, нічого й нема.

     Тоді доводилося терміново звертатися за допомогою до психологів. Зараз таких «коників» уже менше і приборкувати їх навчилися переважно власними силами, а також у співпраці з одним із духовно-просвітницьких центрів. Сама не впоралася б ніколи, зізнається Алла Анатоліївни Відчувши підтримку, батьки-вихователі поповнили родину ще двома парами братиків-сестричок: Олександр і Владислава, Люда і Віталік.

     Іноді, коли приїздить до батьків у гості, компанію малим помічникам складає і рідна донька — студентка Анжела.

      - Всі запитують, чи не ревную я батьків? Скажу чесно, навіть і думка така не наверталась.  Та я взагалі не уявляю, як би ми оце жили тільки втрьох? Який тоді сенс?

     Це одвічне запитання про сенс повторював би за господарями і порожній будинок. Але зараз йому не до мертвого відлуння. Він повний дітей і ледве вмішує на своїх поверхах їхній піднесений настрій.