У звичайній родині не буває так, щоб спочатку у подружжя з'являлися молодші діти, а потім - старші, не трапляється, зазвичай, і таке диво, щоб батьки двом дітлахам  давали одне й те ж ім'я. Але у дитячому будинку сімейного типу такі життєві казуси не бентежать нікого. Господиня тут — мама-вихователька дитячо-будинку сімейного типу. Звати її — Оксана Василівна.

     - Ми давно знали, що дитину можна усиновити, - говорить жінка, - але, скажу відверто, як і більшості українських сімей, нам таке благородство не по кишені. Напевно, одну дитину якось б ще і можна було б взяти, але не більше. Так що зараз усе це стало легше і ми наважились навіть на дитячий будинок сімейного типу.

     Зараз здається, що колишнє життя тривало десь на  іншій планеті, там, де почуття завжди поступаються логіці там, де і їм, як мільйонам, і мільйонам подружжів, вистачало однієї, власної дитини. Коли вони приїхали в сиротинець, до них вивели двійко хлопчиків. А від цього першого знайомства завжди залежить багато: дорослим і дітям треба знайти спільну мову, якщо не вдасться — сенсу створювати сім'ю немає. Важкою була та зустріч. Персонал закладу своєї думки про те, що діти безнадійні, не приховував. Швидше, навіть нав'язував. Продемонструвати їхню розумову відсталість не скупилися: хлопчакам дали іграшку на логічне мислення, але, де там квадратики, де - трикутнички, скільки їх і якого вони кольору, не розібрався навіть старший Вадимко. А взяти у сім'ю хотілося, звісно ж, дітей, яким можна допомогти. Це справді логічно. Але, як було скористатися тим принципом на практиці? Як можна було залишити у біді, та, власне, забракувати крихітних зляканих хлопчиків, які так міцно трималися один за одного, наче йшли проти сильного вітру? Час збігав і підганяв з рішенням. Наступний жест потенційних прийомних батьків говорив сам за себе. Вони поспішили втішити-пригостити дітей цукерками: привезли ж на гостинці. А потім зовсім несподівано для самих себе запропонували Вадимкові: полічи! „ Один, два, три, чотири..." — ці цифри-слова до десяти лунали в кімнаті, як несподіване скасування вироку. За мить хлопчик розділив цукерки на рівні купки і, ні у кого нічого не запитуючи, одну  з них підсунув до молодшого братика... Хлопчики стали двома першими дітьми у будинку сімейного типу Михайла Володимировича та Оксани Василівни.

     Після хлопців у будинку з'явилась і маленька донечка - Маша Нарешті власна дитина - Катюша дочекалася подружки. Однак Машуні не менш цікаво і у хлопчачій компанії. Адже вона у ній головна.

     У будинку сімейного типу не може бути менше п'ятьох дітей. Тож наступним поповненням стали іще два братики - Стасик і... знову Вовчик. Отака от оригінальна історія. Якби все у дітей склалося добре від самого народження, то подібних казусів, звісно, що не трапилося б. Але, зрозуміло, що однакові імена - то дрібнички. Та й взагалі плутати Вовчиків неможливо - дуже вони різні. Той, що з'явився у будинку пізніше (так, його братик), у сиротинці не був взагалі. Їх забрали відразу з  притулку. Із батьками хлопцям не пощастило, але добрий бабусин вплив відчувається: вірші, казки Вова розповідати скільки завгодно, тільки-но натякни. Пройшло небагато  часу і родина поповнилась ще однією дівчинкою – Альонкою.

     Донька Катерина – авторитет для усієї малечі.. Це саме біля неї, кажуть батьки, діти в мить серйознішають і припиняють пустувати Катя учить уроки, а всі вмощуються кругом та й кожен починає з чимось старанно вовтузитись і собі.

     Вони в нас всі такі лагідні! Особливо Вадим. А Стасик дуже подільчивий. Зате малий Вова — як вихор, одно кудись поспішає

     Ти не сумуєш за тими роками, коли була ще єдиною дитиною у сімї?, запитуємо у Каті.

     Згадувати згадую, а от такого, щоб сумувати, зовсім немає. Чесно кажучи, сумувати тут просто ні в кого не вистачає часу. Дитячий будинок сімейного типу — це одночасно і родина, і робота: з дуже багатьма обов'язками і серйозною підзвітністю. Фінансову допомогу держава надає на кожну дитину. Оплачується і робота батьків-вихователів. Але хіба потрібно пояснювати, що зачинити за собою робочий кабінет і хоча б до ранку або, наприклад, на час відпустки, змінити середовище тут аж ніяк не можливо.