Прийомна сім’я Жолоб

     Вони довго сподівалися. Бо ж хіба то сім'я, як немає дітей? Проте, склалося так, що виростили, випестили до восьмирічного віку тільки саме очікування. Що було робити з ним далі? Кісок не заплетеш, солодощами не побалуєш, та й з хати не виженеш, не чуже ж! Сидить за столом між Лідією Михайлівною та Сергієм Михайловичем і тільки і знає, мовчить. Множить довкола сум. Отак, нарешті, чолом з жінкою і наважились: не вдається з долею домовитись добром - нічого не залишається, як обдурити її. Але не хитрощами, навпаки, найвідвертішим кроком назустріч дитині, яка залишилася сиротою. Вони вирушили в путь — збирати необхідні для оформлення опікунства документи, а шестирічна Віка вирушила і собі - у кабінет до директорки інтернату Проте насправді саме це і були два початки, дві вихідні точки їхньої однієї дороги. І вони на ній, звісно ж, не розминулись

     - Спочатку мене погукала моя вихователька, - перше слово звісно, за Вікою, - і сказала зайти до директорки. А у неї тоді вже сиділи і мама, і тато. Вони трохи плакали.

     - Тобі їх не шкода було? - Ну, як тут і сторонньому не зазіхнути хоча б на краплю від світлих тих хвилювань?

     - Шкода, - усміхається Віка.

     - Директорка каже, - згадує Сергій Михайлович, - що осі є у нас така дівчинка. Почали знайомитись, розмовляти. Потім же у Віки запитали: чи подобаються їй такі батьки? Я так запам'ятав, як вона відповіла, мовляв, «такі собі, нічого» поїду з ними додому.

     - Погода була така гарна, що ми дорогою не втрималися і зупинилися, Щоб погуляти в лісі. Ходили-ходили і тут раптом Віка знайшла десь під деревом пролісок, зірвала ту квіточку і біжить до нас: « Мамо, тату!» - і відтоді вже все, ніби на віки наша. Для емоцій батьків це справді була кульмінація. Але до змін у їхній  сім'ї -- лише передмова, перший абзац. У інтернаті у Віки залишилася старша сестричка Оленка. Щоправда, ненадовго. Іще тільки на рік,

     -  Ми хотіли зробити Віці сюрприз, - сміється Лідія Михайлівна, - попросили в інтернаті., щоб Оленку відпустила до нас в гості, на вихідні. Радощів було! І так разочок, другий та самі собою зав'язались розмови уже й про те, щоб забрати і цю другу дитину. Вона також погодилась. Так що згодом і владналось. Єдине, що певний час: іще викликало у мене якусь напругу — телефонні дзвінки до Оленки з Італії. Її ж щоліта забирала туди відпочивати одна й та ж сім'я. Я якось послухала всі ті розмови та й вирішила обговорити з дитиною все відверто: кажи їм, що ти вже в родині. І це не ревнощі, виросте то, якщо захоче, може до них і поїхати, але отак постійно смикати, як вони те робили, - було справді зайвим.

     -  Вони знову запрошували мене у гості на літо, - розповідає Оленка, — я й пояснювала їм, що живу вже не в інтернаті, а в сім'ї, та ще й разом із сестрою. Але вони не вірили. Потім здалось, наче й змирились, тільки все одно продовжували вмовляти, щоб я літом пожила в них, а потім повернулась назад! А я кажу, що не можу до них їздити, якщо у мене вже є батьки. Після цього вони ще скількись там разів телефонували, І потім вже й перестали.

     Те, що у сім'ю взяли саме дівчаток - не випадковість. Доньки слухняніші, говорить Сергій Михайлович. І це не лестощі. Запевняє, що вкотре полегшено зітхає за таке своє рішення коли в гості заїжджають старші брати Оленки та Віки. У них інтернат тільки но за плечима - вік відомий: хочеться погуляти, спробуй-но, стримай.

     Родина весь час проводить разом: і хокей, і в футбол, і на річку, і по господарству поратись. А була ще одна пригода. - Ми тоді поверталися від бабусі із Санжар, - майже пошепки підказала татові Віка - і раптом нам на зустріч, прямо на дорогу, виходить лось, страшно було. Я заглушив машину. Сидимо. А він підійшов до самісінького вікна, стоїть і дивиться на нас. Роги просто велетенські. І так хвилин, мабуть із шість, він не зводив  очей з нас, а ми дивились на нього. А потім раптом як хлинув дощ! Аж тоді лось розвернувся та й пішов собі в поле.

     І ми мовчимо… Та, власне, й того вечора, коли трапилась ця пригода, головне було зрозуміло уже без слів: якщо у непередбачуваній ситуації люди хвилюються не за себе, а один за одного, - вони вже сім'я.