Дуже приємно коли на день народження людина отримує поздоровлення та подарунки від близьких та друзів. Але є люди, які в свій день народження не отримують ні привітань, ні подарунків. Саме така ситуація склалася у Євгена. Хлопець перебуває під соціальним супроводом Полтавськогорайонного центру соціальних служб для сім'ї, дітей та молоді, як особа, що опинилась в складних життєвих обставинах. Нажаль, бетьки Жені не приділяють належної уваги вихованню хлопця, і йому доводиться власноруч долати всі життєві труднощі.

Реабілітація людських душ

     Обов’язковим є соціальне супроводження прийомних сімей та дитячих будинків сімейного типу, в ході якого соціальний працівник допомагає прийомній дитині та прийомним батькам вирішувати питання адаптації, подолання психологічних труднощів. Центр соціальних служб сприяє у вирішенні більшості питань, які виникають в прийомних сім’ях. Нещодавно, прикладом соціального супроводження Полтавського районного центру соціальних служб стало страхування всіх дітей в прийомних сім’ях та дитячих будинках сімейного типу. За фінансової підтримки партій «Соціалістична партія України» та «Сильна Україна» Центром була проведена акція «Діти-наше майбутнє», в ході якої були застраховані всі прийомні та рідні діти в ПС та ДБСТ в страховій компанії «Оранта». Ця акція є прикладом того, що супроводження здійснюється не формально, а з індивідуальним підходом до кожної родини.

      Цікаве життя людини. Хтось народжується щасливим, комусь доводиться пережити складні обставини долі, але є і такі долі, коли не має змоги щось змінити самому. Саме дитячі долі в руках дорослих, і тому важко переживати за дітей, чиє життя понівечено та з самого початку зруйновано. Відсутність батьківського тепла, маминої колиски на ніч, іграшок та подарунків на свята від рідних – все це є життя дітей-сиріт та дітей позбавлених батьківського піклування. Ці діти живуть в інтернатах, мають одяг та їжу, в літку вони відпочивають в оздоровчих таборах, але єдине – їх  ніхто не чекає, і нікому пожалітись про забитий сінець чи успіх у спортивних змаганнях. Саме тому, наша держава підтримує створення сімейних форм виховання дітей-сиріт. Це прийомні сім’ї та дитячі будинки сімейного типу.

     В рамках діяльності спецформування Служба соціальної підтримки сімей Центром була взята під соціальний супровід Анастасія - одинока мати новонародженої дитини. У юної мами було дуже багато різних проблем, як психологічного так і матеріального плану. Але якщо консультації, бесіди, сприяння у вирішенні оформлення документів є для Центру звичними послугами, то проблема відсутності електрозабезпечення в частині будинку, в якому проживала родина була надзвичайно серйозною, оскільки надання фінансової допомоги поза межами компетенції соціальних послуг. Але ми не здавались, розуміючи, що підтримка Насті дає шанс їй та дитині впевнено дивитись в своє майбутнє. Шукаючи благодійників, які б могли сприяти в придбанні необхідного обладнання для підключення електроенергії до будинку, звернулись до Петрусевича Юрія Михайловича. Відповідальний громадянин, гарний сім’янин миттєво відгукнувся на прохання – були виділені кошти в сумі більше ніж 1500 грн і придбане необхідне обладнання. Станом на 19 жовтня 2010 року щаслива молода мама вже користується такими звичним для нас, але такими довгоочікуваними вигодами цивілізації. Радість від отриманої допомоги Анастасія висловила у подяці, яку написала особисто для Юрія Михайловича. А ми з свого боку закликаємо наших громадян відгукуватись на прохання про допомогу від тих, хто насправді її потребує!

Діємо в інтересах конкретної дитини

Прийомна сім'я Рижкова

     Їхнє знайомство  ніколи не перетвориться  на маленький епізод із життя: воно стало початком його нового відліку. Причому, щонайменше для чотирьох людей - самої 5-річної Оденки і, звісно ж, для її прийомної сім'ї: мами Віти Василівни, брата Руслана, сестри Пелагеї. У перший день жінка прийшла відвідати дівчинку у лікарні. Все, що про Оленку було відомо, їй розповіли  (дівчинка якраз потрапила до притулку) і це були стандартні дані не тільки про вік, стать, неблагополучну сім'ю, а й, на жаль, про хворобу. Тож тим іще несподіванішим стало їхнє знайомство. Це було так, наче перед тим, як відчинити двері до темної кімнати, ти налаштувався бути сміливим і мужнім, а ледве переступив поріг, як у очі засміялись сонячні зайчики. Їх у червні і справді в палаті, де лежала Оленка, не бракувало. От тільки жодному серед них не вдавалось її перевершити.

     У неї ДЦП. Але, дякувати Богу, в не дуже тяжкій формі. Доля зглянулась і залишила тим, хто дитину любитиме, можливість багато що виправити. Не пощастило Оленці саме з такими людьми. Її  мати потрапила у тенета найстрашнішої залежності і за дурманом доньки уже не бачила, її домом було помешкання без електрики і опалення.. А вона така радісна! Ніби сама - і за світло, і за тепло. Віта Василівна і по нині продовжує і дивуватися, і захоплюватись.

Прийомна сім'я  Бережна

     Професійне життя Людмили Миколаївни - це бухгалтерія. Точність, сухість і абсолютність цифр. Певно, звідси походить і те що мене спантеличує: вона говорить так, ніби виконує реченнями математичні дії - ні міліметра у жоден бік, на меті лише розв’язок. Та ж стриманість і у розповіді про те, як вирішила стати прийомною мамою. Це були не емоції, наполягає жінка. Так що жодних сентиментів про нерозтрачену материнську любов! Для Людмили Миколаївни такий вчинок був дуже виваженим. Це відповідь, якої вона дійшла на одвічні християнські питання як людина віруюча.

     Почала розпитувати, цікавитись, адже для мене досить важливим   був матеріальний бік. Чоловіка у мене немає, одна дитина Тож я добре розуміла, що самого бажання взяти прийомну дитину замало, адже без грошей я не зможу якісно виконати перед  нею виконувати свій обов'язок. Мені розповіли,  що на таких діток  держава виплачує  кошти, що зараз існує навіть така спеціальна програма завдяки якій взяти в сім'ю і забезпечити сироту стало набагато легше. І мені це зігріло душу: я подумала, що якщо й держава допомагає, то чого ж мені боятися?

Прийомна сім’я Жолоб

     Вони довго сподівалися. Бо ж хіба то сім'я, як немає дітей? Проте, склалося так, що виростили, випестили до восьмирічного віку тільки саме очікування. Що було робити з ним далі? Кісок не заплетеш, солодощами не побалуєш, та й з хати не виженеш, не чуже ж! Сидить за столом між Лідією Михайлівною та Сергієм Михайловичем і тільки і знає, мовчить. Множить довкола сум. Отак, нарешті, чолом з жінкою і наважились: не вдається з долею домовитись добром - нічого не залишається, як обдурити її. Але не хитрощами, навпаки, найвідвертішим кроком назустріч дитині, яка залишилася сиротою. Вони вирушили в путь — збирати необхідні для оформлення опікунства документи, а шестирічна Віка вирушила і собі - у кабінет до директорки інтернату Проте насправді саме це і були два початки, дві вихідні точки їхньої однієї дороги. І вони на ній, звісно ж, не розминулись

Дитячий будинок сімейного типу Матвієць.  

     У звичайній родині не буває так, щоб спочатку у подружжя з'являлися молодші діти, а потім - старші, не трапляється, зазвичай, і таке диво, щоб батьки двом дітлахам  давали одне й те ж ім'я. Але у дитячому будинку сімейного типу такі життєві казуси не бентежать нікого. Господиня тут — мама-вихователька дитячо-будинку сімейного типу. Звати її — Оксана Василівна.

     - Ми давно знали, що дитину можна усиновити, - говорить жінка, - але, скажу відверто, як і більшості українських сімей, нам таке благородство не по кишені. Напевно, одну дитину якось б ще і можна було б взяти, але не більше. Так що зараз усе це стало легше і ми наважились навіть на дитячий будинок сімейного типу.

     Зараз здається, що колишнє життя тривало десь на  іншій планеті, там, де почуття завжди поступаються логіці там, де і їм, як мільйонам, і мільйонам подружжів, вистачало однієї, власної дитини. Коли вони приїхали в сиротинець, до них вивели двійко хлопчиків. А від цього першого знайомства завжди залежить багато: дорослим і дітям треба знайти спільну мову, якщо не вдасться — сенсу створювати сім'ю немає. Важкою була та зустріч. Персонал закладу своєї думки про те, що діти безнадійні, не приховував. Швидше, навіть нав'язував. Продемонструвати їхню розумову відсталість не скупилися: хлопчакам дали іграшку на логічне мислення, але, де там квадратики, де - трикутнички, скільки їх і якого вони кольору, не розібрався навіть старший Вадимко. А взяти у сім'ю хотілося, звісно ж, дітей, яким можна допомогти. Це справді логічно. Але, як було скористатися тим принципом на практиці? Як можна було залишити у біді, та, власне, забракувати крихітних зляканих хлопчиків, які так міцно трималися один за одного, наче йшли проти сильного вітру? Час збігав і підганяв з рішенням. Наступний жест потенційних прийомних батьків говорив сам за себе. Вони поспішили втішити-пригостити дітей цукерками: привезли ж на гостинці. А потім зовсім несподівано для самих себе запропонували Вадимкові: полічи! „ Один, два, три, чотири..." — ці цифри-слова до десяти лунали в кімнаті, як несподіване скасування вироку. За мить хлопчик розділив цукерки на рівні купки і, ні у кого нічого не запитуючи, одну  з них підсунув до молодшого братика... Хлопчики стали двома першими дітьми у будинку сімейного типу Михайла Володимировича та Оксани Василівни.