Прийомна сім’я Корсакова

     Спочатку розмови про те, щоб взяти хлопчика з дитячого будинку, з'являлися у родині лише вряди-годи. Залітали на гостини, доки, нарешті, й оселили­ся, говорить Марина Дмитрівна. Хоча й надалі думку ще довго виношували — як дитину. Поговорили ми вдома всі разом, та й вирішили, що не вис­тачає нам чоловіка. А де ж його взяти — хорошого і надійного? Можна й самим виховати. Ну, це, звісно, більше жарт, - зітхає жінка, - найперше, що ми хотіли - допомогти якійсь покинутій дитині. Спочатку я сумнівалася, що усе це здійсниться, думала, якщо у мене немає чоловіка (а я давненько уже розлучена), то мені не дозволять претендувати на створення прийомної сім'ї. Проте у центрі соціальних служб для сім'ї, дітей та молоді й мої сумніви швидко розвіяли. Десь із півроку я займалася всіма необхідними документами. І, до речі розумію, що так воно і повинно бути, адже треба перевіри­ти родину перед тим, як довірити їй дитину. Я закінчила також спеціальні курси для прийомних батьків. І вже аж після них, мі­сяця через півтора, мені запропонували познайомитися з дітка­ми, яких можна брати в сім'ю. Це було у Кременчуці. Пам'ятаю, дуже радили мені дівчаток, - Марина Дмитрівна гладить Сашка по голівці. — А я кажу ж, що донька у мене вже є, хочу сина. І тоді завідувачка того закладу сказала, що є у них хлопчик, та ще й на мене схожий, і звати його Сашко. Привели. Я як глянула - кнопочка маніпусінька. Це зараз він підріс, а тоді у чотири роки видавався не старшим за дворічного. Він відразу почав називати мене мамою. А я якось навіть ніяковіла, - згадує жінка. — Не мама ж я йому. Це Сашку ще у си­ротинці сказали, що по нього прийшла мама - і все. Але я, звісно, не проти. Звикла і тепер інакше уже і не уявляю.

     Приїхали додому, заходилася перевдягати. Як глянула, який він без одягу крихітний — ніби аж кімната побільшала, говорить Марина Дмитрівна. Навіть не стримала сліз. Але так було лише першого дня. Вона ж взяла його не для того, щоб дивитись та плакати - це доля тих, хто співчуває лише на словах. Проблеми    із серцем, просто неймовірне відставання у рості й вазі, рахіт - за здоров’я  хлопчика треба було боротися. Саме тут прислужився ( додав терпіння та оптимізму) і власний фах. Марина Дмитрівна - медсестра, тож чого вже тільки не бачила. Однак, про те, щоб зосередитись винятково на фізичному стані дитини, годі було й думати: уже зовсім скоро Сашкова радість від того, що в нього тепер є сім’я, почала згасати на очах. Не день і не два дитина почувалась так, наче заблукала. Одне запитував, де його вихователі та куди поділися інші діти? Збоку він, мабуть, був схожий на деревце, яке пересадили в інший ґрунт, і, якому, без того, щоб не перехворіти, аж ніяк не прижитись. Боляче було і йому, нелегко і тим, хто поруч. Але люблячі серця долають всі негаразди, вирішують всі проблеми.

     І так з дня у день. Маленький Сашко росте, а разом з ним і його уявлення про те, що у цьому світі найсправжніше. А це, звісно, почуття тих людей, для яких він став і онуком, і сином, і братиком.