Прийомна сім'я  Бережна

     Професійне життя Людмили Миколаївни - це бухгалтерія. Точність, сухість і абсолютність цифр. Певно, звідси походить і те що мене спантеличує: вона говорить так, ніби виконує реченнями математичні дії - ні міліметра у жоден бік, на меті лише розв’язок. Та ж стриманість і у розповіді про те, як вирішила стати прийомною мамою. Це були не емоції, наполягає жінка. Так що жодних сентиментів про нерозтрачену материнську любов! Для Людмили Миколаївни такий вчинок був дуже виваженим. Це відповідь, якої вона дійшла на одвічні християнські питання як людина віруюча.

     Почала розпитувати, цікавитись, адже для мене досить важливим   був матеріальний бік. Чоловіка у мене немає, одна дитина Тож я добре розуміла, що самого бажання взяти прийомну дитину замало, адже без грошей я не зможу якісно виконати перед  нею виконувати свій обов'язок. Мені розповіли,  що на таких діток  держава виплачує  кошти, що зараз існує навіть така спеціальна програма завдяки якій взяти в сім'ю і забезпечити сироту стало набагато легше. І мені це зігріло душу: я подумала, що якщо й держава допомагає, то чого ж мені боятися?

     Не можна сказати, що дуже швидко Людмила Миколаївна, миттю взялася вирішувати питання про прийомну сім'ю. Втім, не дорікнеш, що і довго барилася з першим кроками. У неї не було такої можливості. Складалося навіть враження, що всі потрібні двері перед нею відчинялися самі. Вона йшла так, ніби по розстеленому рушничку. Але йшла сама і добре усвідомлювала, що для того, аби все склалося, обов'язково мусить заручитися підтримкою власного сина. І коли час сімейного одкровення настав, то на кілька днів так і залишився  їй у горлі важким клубком. У першу хвилину Василь подумав: навіщо йому це все? А далі каже: "Ну, якщо вже ти так вирішила, то нехай це буде не дівчинка а хлопчик".

     Миколка - Васильків ровесник. Але з ним ми не склалось. Власне, познайомитись ледве встигла і сама Людмила Миколаївна. Із цікавістю, залишивши звичне, рідне йому інтернатівське середовище, 16-річний хлопець витримав тільки 5 днів. Я дуже хвилювалася, коли він відмовився. Адже коли тільки привела ту дитину додому, то вже почала якось приліпляться до нього серцем. І перший, і другий день все було ніби й добре. А потім він уже почав сумувати. Одно по мобільному телефону розмовляв зі своїми інтернатськими друзями. Потім попросив покликати їх у гості. Я, звісно, була не проти. І вони приходили.

     Згодом відбулася і телефонна розмова, після якої тепер доводиться, як за призначенням лікаря, повторювати: «Якщо дитина так вирішила, то дорослим нічого не залишається, як погодитись». Хлопчик відмовився жити в прийомній сімї. Але невдача не стала перепоною на шляху добрих справ.

     Згодом у притулку познайомились з Сашком. Уже з першого спілкування, - говорить, жінка, - було зрозуміло, що боятися нам нічого, і що дитину ми забираємо. День, на який Людмилі Миколаївні призначали забирати уже не стелив рушничків. Навпаки, здається, що випробував ії на вірність власному рішенню. Але у неї ні бажання, ні часу на зайві сумніви не було. Уже впродовж двох місяців жінка почувалася немов затиснутою у лещата: нове місце роботи, обов'язки головного бухгалтера. Перед очима миготіли цифри та цифри. А десь там в притулку Сашко хвастався друзям світлинами квартири, у якій житиме з мамою й братом. І всім обіцяв, що Катерина Петрівна кожному знайде батьків. Хлопчику залишалося тільки дочекатися, коли ж нарешті додому.

     - На роботі якраз змінили програмне забезпечення і почались такі важкі місяці. Треба було запустити нову програму, перенести всі дані. І тоді я уже захвилювалася про цей непростий збіг: форс-мажор на роботі і дозвіл уже забирати дитину з притулку. Того дня, коли треба було йти по Сашка, у мене було стільки невідкладних справ! Я зайшла до директора і попросилася піти додому трішечки раніше. Власне, я йому все пояснила. Він просто отетерів: навіщо тобі це? Згодом, звісно, він сказав, що я молодець. Але перша реакція була саме такою. Ну, напевно ж, від несподіванки кожен мимохіть приміряє цю ситуацію на себе. Звідси й розгубленість... Піти з роботи раніше директор мені, дозволив. І ось уже майже  о пів на четверту я просто вилетіла. А це ж була вже остання робоча година  в притулку. Але раніше я просто не встигала. До того ж  хотілося дорогою купити щось Сашку. Я помчала на ринок, набрала там солодощів. Потім згадала, що потрібні і квіти: дитину ж забираю. Одним словом, у притулок я прибігла уже і не відчуваючи ніг і без жодних думок. Вони за мною просто не встигали. Тож докірливу фразу «такі справи роблять зразу» Людмила Миколаївна отримала разом із прийомним сином. Втім, що їй важливіше - виховання Сашка чи її бухгалтерія, - вона доведе пізніше.

     Невдовзі після того, як у родині з'явився Сашко, Людмила Миколаївна принесла йому ще й пухнастого друга. І, може, також не випадково? Кажуть, ніби брати наші менші здатні відчути більше, ніж люди. Хто знав, коли Людмила Миколаївна йшла того дня осінніми вулицями, що вона - та жінка, яка пригорнула сироту? Чужа й незнайома вона поспішала на роботу. А крихітне смугасте кошеня чекало тільки одного - що вона не витримає і обов'язково до нього нахилиться - ну, хоча б для того, щоб роздивитися. Воно просто накинулось на мене, - усміхається жінка, - полізло до самісінької шиї і так муркотіло, ну, ніби просило: "Ой, тільки не залишай мене." Сашко сміється на мамині слова. І це не той сміх що ним засипають жарти. Малий краще за всіх розуміє того пухнастика. І приховувати емоції — це не в його характері.

     Ставати сім'єю не просто, це правда. Складно було, коли почали звикати один до одного. Проте, було й те, що радувало з перших: же днів. Моєму Василькові, з якого не витягнеш і слова,  доводилось все більше і більше розмовляти. Адже Сашко дуже говіркий. І мені так подобалось за ними спостерігати! Старший розказував меншому, що до чого тут у квартирі, де складати  речі, де підручники.

     На запитання, скільки часу Людмила Миколаївна думає присвятити на допомогу ближньому, що значить скільки? — вона-майже обурилася.

     - Я думаю, що буду з ним все життя. Це ж моя дитина, як перша, так і друга ще я хочу сказати, що дуже прикро, що у нас у суспільстві поширена думка про погану генетичну спадковість дітей із неблагополучних сімей. Уже не раз мені говорили люди, які дізнавались про Сашка, що невідомо, якою стане ця дитина, коли  виросте, у неї ж можуть проявитися гени її батьків. Але ви знаєте, - вона притискає малого до себе, - дивлячись на цього хлопчика, який поряд зі мною, я розумію, що головне - це виховання, яке ви дасте цій дитині. Якими будете ви, такою буде й вона. І зовсім ні до чого тут ті гени. У нашому випадку можна навіть сказати, що Сашко приніс у нашу сім'ю саме те, чого нам не вистачало — свою емоційність. Ми допоможемо йому вибрати кращий життєвий шлях, я привчу його чигати хороші книжки, дивитися хороші фільми, спілкуватися з цікавим людьми, а він научить нас бути емоційними  і хоч іноді навіть безпосередніми.