Прийомна сім'я Рижкова

     Їхнє знайомство  ніколи не перетвориться  на маленький епізод із життя: воно стало початком його нового відліку. Причому, щонайменше для чотирьох людей - самої 5-річної Оденки і, звісно ж, для її прийомної сім'ї: мами Віти Василівни, брата Руслана, сестри Пелагеї. У перший день жінка прийшла відвідати дівчинку у лікарні. Все, що про Оленку було відомо, їй розповіли  (дівчинка якраз потрапила до притулку) і це були стандартні дані не тільки про вік, стать, неблагополучну сім'ю, а й, на жаль, про хворобу. Тож тим іще несподіванішим стало їхнє знайомство. Це було так, наче перед тим, як відчинити двері до темної кімнати, ти налаштувався бути сміливим і мужнім, а ледве переступив поріг, як у очі засміялись сонячні зайчики. Їх у червні і справді в палаті, де лежала Оленка, не бракувало. От тільки жодному серед них не вдавалось її перевершити.

     У неї ДЦП. Але, дякувати Богу, в не дуже тяжкій формі. Доля зглянулась і залишила тим, хто дитину любитиме, можливість багато що виправити. Не пощастило Оленці саме з такими людьми. Її  мати потрапила у тенета найстрашнішої залежності і за дурманом доньки уже не бачила, її домом було помешкання без електрики і опалення.. А вона така радісна! Ніби сама - і за світло, і за тепло. Віта Василівна і по нині продовжує і дивуватися, і захоплюватись.

     Не встояв перед ЇЇ усмішкою і Руслан. Але все-таки встояти намагався. Син Руслан - єдиний чоловік у сім'ї. Тож першою його реакцією на мамині почуття до Оленки була суцільна розгубленість. Звісно, шкода маленької дівчинки, але хто пожаліє його маму, яка вже готова підставити плечі під непосильну ношу? Запитання: кого саме у цій ситуації варто рятувати, добряче по посушило йому голову.

     - Мене, звісно, лякало, - розповідає хлопець, - те, що Оленка і ходила погано, і говорила дуже нерозбірливо. Я не розумів, що ж нам тоді надалі з нею робити? Кілька разів намагався маму і відмовляти. Але вона й слухати нічого не хотіла: «Ми їй допоможемо і вона впорається зі своїми проблемами».

     Віта Василівна не з чуток знає, як воно відвойовувати у хвороби право на повноцінне життя. Іще замолоду десь там у душі у неї виробився своєрідний імунітет до безсилля. А зустріч з Оленкою реанімувала і запустила ті складні механізми знову.

     Їй все у нас сподобалось, - говорить Віта Василівна. - Вона як побачила скільки тут іграшок, скільки книжок, все повторювала, що раніше так багато й не бачила. А ще бувало сяде й „цвіте": «Ой, у мене братик є, і сестричка є, і бабуся є!»

     - Спочатку я їй допомагала і одягатися, і взуватися, а тепер мої руки їй потрібні хіба, коли починає щось шнурувати. Тобто, все, як і в інших дітей. І для мене це не менше, ніж диво. Уже вміє ходити сходами: і другий, і третій поверх із перепони-пастки перетворилися на  веселу особливість дороги додому. Вона не думає відставати від однолітків і на дитячому майданчику. І її улюблена розвага — та, від якої навіть у здорових малюків душа пірнає у п'яти, — гірки. Так і долає життєві гірки дружна родина Рижкових.

     - Я розумію, що зараз сутужно з фінансами чи: не у кожній сім'ї. — говорить Віта Василівна. — Але насправді можливість взяти на виховання дитину є у дуже багатьох. Як би ви тільки бачили якими очима вони дивляться на тих, хто приходить до інтернату; «Візьми мене - і все!». Проте головна біда, звісно ж, не в тому, що не всі можуть дочекатися усиновлювачів, а в тому, що рідні батьки відмовляються від дітей, викидають їх зі свого життя як непотріб. А серед них же можуть бути і майбутті видатні художники, музиканти. Але здібності гинуть, бо ж ніхто не рятує і саму дитину. Велике то щастя, якщо у родині сильна мати. Бо чоловіки зараз чомусь бояться відповідальності. І покинутій жінці доводиться перебирати все на свої плечі.

     І навіщо усе це їй треба? Ті, хто не розуміє, зі злістю шепочуться, що захотіла грошей, що виплачують на прийомну дитину; ті, хто підтримують, і собі (може, більше й лише із цікавості) розпитують, куди звертатися, якщо вдома не вистачає дитячої радості. Не мовчить і Оленка.

     - Яка в тебе мама? Вона відповіла майже по складах, мабуть, щоб ніхто не сумнівався, що правильно зрозумів: - Рід-на і зо-то-та. Не слова, а сонячні зайчики!