Дитячий будинок сімейного типу Дзежиц

     На відстані лічених кілометрів від Полтави, за шляхами, полями і лісом стоїть та родинна фортеця, яку тримають у першу чергу не стіни, а душевна щедрість господарів. Цей дім, де навіть перекотиполе змогло б пустити коріння і перетворитися на винятково домашню рослину. Але справді усе іще зворушливіше, бо подібне відбувається там з людьми. Геннадій Францевич та Алла Анатоліївна зважились на вчинок, на виклик і тепер вони - батьки-вихователі дитячого будинку сімейного типу.

     - Наші власні діти уже дорослі. Старший син живе далеко. І хочеш-нехочеш, а все частіше доводилося замислюватися, що невдовзі ось поїде від нас навчатися, здобувати, якусь професію, і донька. Я так гостро, ну, майже до болю відчула, що наш вели­кий будинок перетворюється на пустку. Повертаєшся ввечері з роботи, а тебе ніхто не чекає.  Отож разом із чоловіком ми вирішили звернутися до центру соціальних служ­б для сім’ї, дітей та молоді. Ми були налаштовані тільки на усиновлення і тільки однієї дитини. Але згодом, коли у центрі з нами познайо­мились ближче, запропонували створити дитячий будинок сі­мейного типу. Зізнаюсь, відразу ми були навіть приголомшені. Наважились же на одного, а тут п'ятеро! Та й нам же постійно нагадували, що це ж не діти мільйонерів, які випадково потра­пили у аварію, це безпритульні, це діти алкоголіків, наркоманів. Тож відразу ми на таку пропозицію не відповіли нічого. Пішли додому і увесь вечір, всю ніч шукали ту відповідь. Так, вона ви­явилась ствердною.

Прийомна сім’я Корсакова

     Спочатку розмови про те, щоб взяти хлопчика з дитячого будинку, з'являлися у родині лише вряди-годи. Залітали на гостини, доки, нарешті, й оселили­ся, говорить Марина Дмитрівна. Хоча й надалі думку ще довго виношували — як дитину. Поговорили ми вдома всі разом, та й вирішили, що не вис­тачає нам чоловіка. А де ж його взяти — хорошого і надійного? Можна й самим виховати. Ну, це, звісно, більше жарт, - зітхає жінка, - найперше, що ми хотіли - допомогти якійсь покинутій дитині. Спочатку я сумнівалася, що усе це здійсниться, думала, якщо у мене немає чоловіка (а я давненько уже розлучена), то мені не дозволять претендувати на створення прийомної сім'ї. Проте у центрі соціальних служб для сім'ї, дітей та молоді й мої сумніви швидко розвіяли. Десь із півроку я займалася всіма необхідними документами. І, до речі розумію, що так воно і повинно бути, адже треба перевіри­ти родину перед тим, як довірити їй дитину. Я закінчила також спеціальні курси для прийомних батьків. І вже аж після них, мі­сяця через півтора, мені запропонували познайомитися з дітка­ми, яких можна брати в сім'ю. Це було у Кременчуці. Пам'ятаю, дуже радили мені дівчаток, - Марина Дмитрівна гладить Сашка по голівці. — А я кажу ж, що донька у мене вже є, хочу сина. І тоді завідувачка того закладу сказала, що є у них хлопчик, та ще й на мене схожий, і звати його Сашко. Привели. Я як глянула - кнопочка маніпусінька. Це зараз він підріс, а тоді у чотири роки видавався не старшим за дворічного. Він відразу почав називати мене мамою. А я якось навіть ніяковіла, - згадує жінка. — Не мама ж я йому. Це Сашку ще у си­ротинці сказали, що по нього прийшла мама - і все. Але я, звісно, не проти. Звикла і тепер інакше уже і не уявляю.

1. Вихованцями дитячого будинку сімейного типу є діти-сироти і діти, позбав­лені батьківського піклування.

2. На влаштування дитини-сироти і дитини, позбавленої батьківського пік­лування, до дитячого будинку сімейного типу потрібна згода дитини, якщо вона досягла такого віку та рівня розвитку, що може її висловити.

Згода дитини на влаштування її до дитячого будинку сімейного типу з'ясову­ється службовою особою закладу, в якому вона перебуває, у присутності бать­ків-вихователів і представника органу опіки та піклування, про що складається відповідний документ.

3.   Вихованці проживають і виховуються у дитячому будинку сімейного ти­пу до досягнення 18-річного віку, а в разі продовження навчання у професійно-технічному, вищому навчальному закладі I-IVрівнів акредитації - до його закін­чення.

4.   За вихованцями дитячого будинку сімейного типу зберігається право на аліменти, пенсію, інші соціальні виплати, а також на відшкодування шкоди у зв'язку з втратою годувальника, які вони мали до влаштування до дитячого будин­ку сімейного типу.

5.   Вихованці мають право підтримувати особисті контакти з батьками та іншими родичами, крім випадків, коли це може завдати шкоди їхньому життю, здоров'ю та моральному вихованню.

1. Прийомні діти — діти-сироти і діти, позбавлені батьківського піклування, влаштовані на виховання та спільне проживання до прийомної сім'ї.
2. На влаштування дитини-сироти і дитини, позбавленої батьківського піклу­вання, до прийомної сім'ї потрібна згода дитини, якщо вона досягла такого віку та рівня розвитку, що може її висловити. Згода дитини на її влаштування до прийомної сім'ї з'ясовується службовою особою закладу, в якому вона перебуває, у присутності прийомних батьків і представника органу опіки та піклування, про що складається відповідний доку­мент.
3. Прийомні діти проживають і виховуються у прийомній сім'ї до досягнення 18-річного віку, а в разі навчання у професійно-технічних, вищих навчальних за­кладах I-IVрівнів акредитації - до його закінчення.
4. За прийомними дітьми зберігається право на аліменти, пенсію, інші соціаль­ні виплати, а також на відшкодування шкоди у зв'язку з втратою годувальника, які вони мали до влаштування до прийомної сім'ї.
5. Прийомні діти мають право підтримувати особисті контакти з батька­ми та іншими родичами, крім випадків, коли це може завдати шкоди їхньому життю, здоров'ю та моральному вихованню.

Всім батькам родина Бессараб радить не вагатися і створювати прийомні сім'ї. «У нашій державі є багато дітей, які потребують материнської ласки. Ви можете витратити певний час на оформлення документів, та врятуєте дитину. Тому не марнуйте час на роздуми, дійте: потрібно забирати дітей в сім'ю».

Що таке прийомна сім'я чи дитячий будинок сімейного типу?

Отже, якщо ви вирішили створити прийомну сім'ю чи дитячий будинок сімейного типу . По-перше, варто знати чим саме відрізняється такий тип сімейного виховання від звичайного усиновлення.

Наша сім'я: чоловік -Володимир, дружина - Світлана, два сини -Андрій, Артем і лапочка донечка - Танюша. Дякуємо всім, хто молився, молиться і молитиметься за нашу сім'ю.

Хочемо поділитися з Вами особливими благословенням, яке ми пережили цього літа. Багато хто з наших друзів молився про можливість для нашої сім'ї узяти на виховання з дитячого будинку – дівчинку. Здавалося б, добра справа, не повинно бути жодних перешкод, та не так сталось, як гадалось.

У день, коли на світ з'являється немовля, щасливі батьки сяють усмішками від почутих слів: "Вітаємо вас, мамо! Вітаємо вас, тату!" Нові, незвичні слова - мама, тато... Вони відчувають себе іншими людьми - більш відповідальними, дорослими, досвідченими.

Але є батьки, які стають мамами і татами не в момент народження малюка, а тоді, коли цей малюк трохи підріс, набув свого життєвого досвіду, натерпівся образ або навіть зневірився у тому, що на світі є добрі і люблячі дорослі, тому, що його зрадили рідні.

Проблема дитячого сирітства з кожним днем стає все більш актуальною і болючішою темою для нашого суспільства. Особливо тепер, під час глобальної фінансової, енергетичної і соціально-політичної кризи. Очевидним фактом є те, що значна кількість дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, виховується в інтернатних закладах. Діти в них, як правило, істотно відрізняються від тих, які виховуються в сім’ях, тим, що вони недоотримують батьківського тепла, любові, ласки та доброти. Адже все це конче необхідно для гармонійного зростання всебічно розвинутої, духовної та морально стійкої особистості.

Кожна людина коваль власного щастя! Цей вислів часто використовують впевнені в собі люди, які досягли життєвого успіху. Пройшовши тернистий шлях, подолавши життєві перешкоди людина задоволена своїм життям и успіхами. Але іноді трапляються долі людей, яким не позаздриш. Особливо сумно, коли це стосується дітей, оскільки дитина не може впливати на свою долю, і повністю залежить від нас – дорослих.

Сумна статистика говорить про те, що кількість дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування не змінюється на краще. Такі діти потрапляють в інтернатні заклади чи дитячі будинки, де стійко формується споживацька позиція. Вихованець інтернату знає, що в обід можна піди до столової і там поїсти, вихователь дасть новий одяг на зміну старому, а розвивати свої додаткові здібності не потрібно, оскільки дитина просто не знає навіщо це. В дорослому житті випускник інтернатного закладу частіше всього не розуміє, як власними силами здобувати свій добробут і більша частина постає на кримінальний шлях. Питання в тому, як ми можемо щось змінити, як вплинути на сумну долю таких дітей, та чи маємо право залишатися осторонь.