Кількість внутрішніх переселенців в Україні на сьогодні вже сягнула більше мільйона осіб, ще понад 600 тисяч, за даними Агентства ООН у справах біженців, посилаючись на офіційні дані українських відомств, перебувають на території інших держав. І з кожним днем ця цифра зростає, поповнюючись новими переміщеними особами та тими, хто зареєструвався не одразу.

Поповнила цю невтішну статистику й родина Якутіних з Горлівки, якій в червні довелося покинути своє рідне місто в пошуках мирного життя. Дружна сім’я Андрія та Олени виховує четверо чудових діточок – десятирічну Ксенію, дев’ятирічного Івана, восьмирічного Данила та маленького Єгорку, якому лише чотири рочки. На рідній Донеччині батьки молодої сім’ї працювали, мали облаштовану трикімнатну квартиру, рідню та друзів, дітки були відмінниками в школі, Єгорка пішов до дитсадочка. І одного дня все це довелося кинути, взявши найнеобхідніше, заради мирного неба над головою для своїх дітей.

 Олена розповідає, що вони запідозрили , що готується щось незрозуміле дуже давно, адже чоловік працював оператором на місцевому телебаченні, тож постійно тримав руку на пульсі життя Горлівки, знав, як готують новини й інші телепередачі. Після подій в Слав’янську , згадує жінка, проросійський рух почав розвиватися на Донбасі як ракова пухлина. Тому Якутіни шукали відповіді на свої питання не на донецьких сайтах, телеканалах, російських ресурсах, як їхні односельці, а читали новини Києва, Львова, перекладали статті з-за кордону. Але страшно було бачити, розповідає Олена, як російська пропаганда змінювала їхніх друзів і знайомих, які панічно боялися «Правого сектору»,  якихось невідомих «бандерівців», очікуючи, що вони їдуть убивати їх, не відпускали дітей до школи, гуляти на вулицю. Якутіних же, які намагалися розвіяти цей страх, звинувачували в злочинній довірливості.

Потім події почали розвиватися ще стрімкіше – захоплення будівель, полон мера міста, викрадення людей, поява незрозумілих чеченців-військових … За всім цим страшно було спостерігати, пригадує Олена. Останнею краплею терпіння Якутіних стали вибухи на трьох ділянках залізничних шляхів у Горлівці та інтерв’ю з Безлером на місцевому телеканалі, яке знімав Андрій, з якого стало зрозуміло, що плани в терористів далекоглядні.

          Того ж вечора Якутіни сиділи над картою України й вирішували, куди ж їм їхати, адже всі рідні проживають в Горлівці. Знайшли в оголошеннях квартиру в Полтаві, попередньо домовилися з господарем, адже сім’ю з чотирма дітьми брати до себе ніхто не хотів, і почали збиратися в дорогу. Олена пригадує, що взяли найнеобхідніше, навіть теплі дитячі речі довелося залишити, дещо відіслали в Полтаву «Новою поштою», яка допрацьовувала тоді останні дні. В душі, ділиться з журналістом, залишалася надія, що все це тимчасово, що зовсім скоро можна буде повернутися додому. Зі сльозами прощалися Якутіни з рідним домом, рідними місцями…

          Життя в Полтаві для молодої сім’ї розпочалося з важких випробувань. Спочатку їм дуже не щастило з житлом, траплялися нечесні люди, їх кілька разів обдурили. Одним з їхніх пристанищ став реабілітаційний центр при Євангелістській церкві «Спасіння». Саме там вони й познайомилися з чоловіком з Тахтаулового, який увійшов в їхнє положення й допоміг з житлом. Олена розповідає, що зареєструвалися й отримують допомогу від держави, чоловік не сидить без місця – регулярно десь підробляє, шукає постійну роботу. Гарно прийняли їх і місцеві мешканці Тахтаулового, сім’я познайомилася з сусідами. Особливу роль в житті родини, говорить Олена, відіграла директор Полтавського районного центру соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді Ірина Буренко. Ця людина настільки на своєму місці, настільки якісно, з серцем виконує свою роботу, що вдячності Якутіних немає меж. «Я просто дивуюсь, як людина може так охопити все своєю увагою, ми ж не одні в неї такі!» - говорить Олена Якутіна. Завдяки ПРЦСССДМ родина отримувала продуктові набори, теплі ковдри, зимові куртки. А для цих людей будь-яка допомога – на вагу золота. Та й моральна підтримка, яку отримують ці люди від Центру, дуже багато вартує.

Сьогодні родина Якутіних мешкає в невеличкому будиночку в Тахтауловому, який для них здається просто палацом. В це ж село переїхали й їхні батьки, втікаючи від жахіть війни. Діти відвідують школу, батьки облаштовують побут. У їхніх дітей є головне – мир і спокій. І повертатися в Горлівку в цієї сім’ї вже немає бажання, для них стає рідною Полтавщина…

Світлана Кудря, газета "Вісті"