«ПОСВЯТА»
Сльозами маленьких зболілих сердець
Окроплені сиві, пошарпані стіни…
У них вони бачать лише свій кінець,
А де їх початок, де їхні родини?
Де батько, де братик, де люба сестра?
Чому розпорошились світлі надії?
А мати… чи була? – Звичайно ж була,
Зоставивши в спадок розтоптані мрії.
Чи варто тепер сподіватися змін,
Чи варто ще вірити й свято чекати?
У відповідь – тиша пошарпаних стін,
Бо їм залишається просто мовчати.
Вони – німі свідки чужого життя
– Все бачать, зробити ж не можуть нічого.
Лиш інколи в їхнє похмуре буття
Вривається промінь чогось неземного.
Тоді сподівання палає в серцях
Маленьких дітей, яких скривдила доля,
А в теплих, ясних і бездонних очах
Сльозами виблискує бажана воля.
До двох незнайомих, сторонніх людей       
Лунає: «Чи можна вас звати батьками?»
А сива глибінь вже змарнілих очей
Кричить і благає: «Я хочу йти з вами..»
Когось ощасливлять вони – заберуть,
Для когось минуле розсиплеться в порох.
А решта…? А решта і далі снують
По темних глухих і німих коридорах.
З надією в серці і з болем в очах
Чекають вони тої світлої днини,
Коли, наче в мріях і  лагідних снах
Полинуть вони до нової родини…
Десь тихо в куточку ридає дитя,
Ховає в долоні малі оченятка,
Збирає всі сили, що вкрало життя
І молиться Богу, немов янголятко:
«Ісусику, любий, прошу я Тебе,
Потрібно мені в цім житті небагато –
Я хочу лиш мамі лягти на плече,
Я хочу комусь ніжно мовити «тато»…»
Багато таких по забутих кутках
Ховаються, плачуть і моляться Богу,
Виборюють в долі щасливий свій шлях
І мріями стелять в майбутнє дорогу.
В уяві дитячій хтось матір знайшов
Й нізащо не хоче її відпусти…
Даруймо цим дітям тепло і любов,
Бо понад усе вони прагнуть любити!
***